«Як тебе не спалити, Києве мій?» (ц) лозунг київських пожежників
Навіяно коментарним епістолярієм у дибрі Блеки ібн Бабаївни: http://kamienczanka.livejournal.com/129697.html?thread=2842529#t2842529

Спілкуючися з різними категоріями київського населення, я пересвідчився, що більше всього це місто у теперішньму вигляді подобається тим, хто сюди приїхав. Причому, приїхав у зрілому віці, з тих країв, де вода й електроенергія подаються за розкладом, а "ахтобуз до району" ходить тричі на тиждень. Корінні кияни, здебільшого, вкрай незадоволені станом вулиць, скверів, транспорту, водоймищ, хаотичною загарбницькою забудовою, перенаселенням і метушнею. Багато хто вирішив для себе цю проблему таким чином: приватний будинок у приміській зоні, машина, а краще декілька, вранці у місто на роботу, увечері назад. У випадку чого, можна перекантуватися у міській квартирі. Але далеко не кожен може так вийти з ситуації. Корінні кияни, в основному, — привітні гостинні неагресивні люди. Ця гостинність та незлобивість і губить Київ.

Я не є киянином у тому сенсі, у якому розуміють це поняття зараз, тобто туземним киянином, або ще як кажуть, корінним (ніби існують пристяжні кияни!): я не народився у цьому місті, у мене немає предків з іменами Кий, Щек, Хорив або ж хоча б Либідь, я не купив собі "киянство", вклавши донецькі мільони в економіку міста. Я просто покохав це місто, побачивши вперше у 74-му році, навіть не мріявши, що вже за декілька років житиму тут. Мене вразило різноманітне місто: де сонячне, де тінисте, де просторе, де компактне, де веселе, де серйозне. Але в будь-якому випадку воно було тоді невисоким, зеленим, затишним, свіжим, чемним і доброзичливим. Вже років за 20 з'ясувалося, що це не було коханням на все життя, а лише підлітково-юнацькою закоханістю. Зараз я бачу його метушливим, агресивним, нещирим, напруженим, галасливим, вульгарним і якимось безпорадним. І, що найбільш прикро, чужим. Як у тій дурній пісеньці про путану. Іноді питаю себе, а може, це не місто змінилося, а ти став бачити те, чого раніше не помічав, став бурчуном і критиканом? Хто помолодше, тих воно ж влаштовує. Але це, мабуть, тільки тому, що молоді жителі цього міста не бачили його у тому вигляді, який пам'ятаю я. Такої ж думки дотримуються і знайомі кияни.

Декілька років тому я у своєму робочому щоденнику почав вести перелік тих моментів, які мені подобаються в Києві, а які дратують. У дві колонки. У перший день у позитивній колонці з'явилося зо два десятки пунктів, у той час як у негативній — менше десятка. Але за рік періодичних дописувань перший стовбчик майже не змінився, водночас другий переповз на іншу сторінку, потім на третю... Десь той щоденник здався необачно в макулатуру. Та й біс із ним, бо ця диспропорція між негативом і позитивом мене почала напружувати.

Чому ж я досі живу у Києві?

Ну, по-друге, з тієї причини, з якої у мене стабільна сім'я. Як то казали колись в анекдоті:
— В чем секрет вашей счастливой семейной жизни?
— Лень и порножурналы.
(Потім, щоправда, почали говорити "лень и порносайты")
Так от, я не про порно, я про лінощі. І про зловредність. ;-) Мені ліньки кудись тікати. Та й, власне, а чому це я маю тікати з насидженого місця і звільнювати життєвий простір для "понаєхавших"?! Хай вже хоч своїм існуванням я зіпсую декілька нервових клітин цим оглоєдам. Ж:о)

А по-перше, я і так живу не в Києві: Воскресенка ще недавно відносилася до Чернігівської губернії. Та й зараз її Києвом мало хто вважає. ;-)

Що? Хто там щось каже про патріотизм? Це слово у мене знаходиться у помийниці на задворках лексикону, на одній компостній купі з "елітний", "стильний", "престижний", "ВІП" та й іншим подібним безглуздим непотребом. Я — космополіт, анархіст, і язичник (у тому сенсі, що я сам собі обираю богів з ідолами, яким мені зручно поклонятися). Так що, хто захоче втюхувати мені свої догми й переконання, — дружніми шеренгами чимчикують в зад сад, приєднуючись до свідків Ієгови і торговими представниками "канадської оптової компанії", які давно вже там чекають на вашу компанію. Плюралізм — теж слово без ознак життя у моєму вокабулярі. Ж:о)